Дорога до сонця

Вона вийшла зі старенького автобусу і поставила перед собою валізу.
Двадцять років пройшло, а ніщо не змінилось.
Все ті ж вишні над дорогою, тільки з віком, мабуть, поважчали їх віти, похилились до землі.
Той самий маленький магазинчик і пошта з облупленою блакитною фарбою на стінах, лише нижче вгрузли в землю, минулі роки невидимою вагою давили на потріскану черепицю.
Та сама, така знайома дорога, тільки кам’яні плити вже не опиралися натиску природи, і молоденькі жовті кульбабки уперто пробивалися крізь них і золотом стелилися до обрію, зливаючись із сонячними променями.
Вона взяла валізу і повільно пішла поміж дворів.
Все ті ж плетені огорожі, що колись здавалися такими високими, тепер ледь досягали їй до стегна.
Чомусь із віком усе тягнеться до землі.
Вона зупинилася біля низенького тину одного із дворів і зазирнула у садок.
Навколо було так тихо, жоден порух, жоден звук не порушував цієї ранкової тиші, і здавалося, наче цей мертвий ранок оселився тут навіки.
Та ось залаяв чийсь пес, і десь почувся брязкіт відер.
Вона трухнула головою, скидаючи з себе це дивне заціпеніння, і швидко пішла знайомою вулицею.

На зустріч їй вийшла тітка Марина із кошиком, вкритим квітчастою хусткою.
Так, не було жодного сумніву, що це вона!
Як же вона постаріла...
Тітка Марина працювала бібліотекарем у маленькій сільській бібліотеці.
Своїх дітей у неї не було, але вона була улюбленицею місцевої малечі, завжди вигадуючи цікаві ігри та пісеньки, що так дивно западали у пам’ять дітям.
Вона була трохи молодша за маму, завжди така рум’яна й весела, з блискучими темними очима...
Зараз вона майже зливалася з землею.
І лише квітчаста хустка на кошику маячіла яскравою плямою-натяком, що там таки хтось іде.
- Доброго ранку Вам, Марино Панасівно!
Тітка Марина зупинилась, здивовано розглядаючи іноземну гостю в такому гарному костюмі і з ледь помітним акцентом у вимові.
- Доброго ранку, - вона поправила сиве волосся і трохи нахилила голову.
- Ви мене не впізнаєте? – іноземка поставила валізу і взяла тітку Марину за руку, - четверо голубків літали та й на пальчики сідали, а п’ята, голубка, все на них поглядала...
Іноземка почала загинати тітці пальці, тихо наспівуючи дитячу пісеньку і пильно заглядаючи їй в очі.
- Уляно? – тітка Марина здивовано здійняла брови.
- Так, це я... – прошепотіла іноземна пані, міцно стискаючи тітчину руку, - ось, нарешті приїхала... до мами...
- До мами? – тітка Марина подивилася на неї якимсь тривожним поглядом, - тобто... так, до мами...
- Щось трапилось? – Уляна відчула якесь напруження у тітчинім голосі, - Вони нездужають?
- Іди, дитино, іди...
Міцно притисши кошика до себе, жінка швидко пішла геть, ще нижче схиливши голову до грудей.
Розгублена й стривожена, Уляна підхопила свою валізу й побігла вулицею, розбризкуючи новими черевиками не просохлу після нічного дощу грязюку.
Підбігши до свого двору, вона навідліг відчинила хвіртку і кинулася до дверей старої хатини.
Кам’яний ґанок потріскався і поріс бур’яном, червона цегла місцями розкришилася і вкрилася мохом у затінку саду.
- Мамо! Я приїхала! – вона потягла за ручку і затихла.
Двері були замкнені.
Усе її збудження раптом впало кудись глибоко, покотилося темною прірвою страшної здогадки.
Вона повільно озирнулася, і тільки тепер помітила забиті дошками вікна.
Зів’ялі квіти в квітнику похилились до землі.
І вони туди ж...
Уляна спустилася з ґанку і пройшла у садок.
Раптом поміж дерев промайнула чиясь сіренька вовняна хустка.
- Мамо? – слабенька надія на мить прокинулась у закляклому серці.
Та це була тітка Марина.
Вона мовчки піднялась на ґанок і, вийнявши с кишені ключа, відчинила двері.
Уляна підійшла до неї і зупинилась, не наважуючись увійти.
Тітка Марина простягнула їй ключа:
- Мати заповідала мені берегти його, доки ти не приїдеш.
- Дякую, - Уляна взяла ключа і увійшла всередину, тітка Марина залишилась стояти на порозі.
Стерши рукою пил зі столу, Уляна повернулася до тітки і тихо промовила:
- Розкажіть мені, Марино Панасівно... все розкажіть...
- Це сталося місяць тому, - тітка Марина зайшла до хати і присіла на низенькому стільці, - вона дуже хворіла...
- Вона ніколи не казала цього, - прошепотіла Уляна більш до себе самої, - писала лише про якийсь надокучливий кашель...
- Вона ніколи не скаржилася, - відказала тітка, - все казала, що ніякий біс її не візьме, доки не діждеться своєї Уляни... Поховали, скинулись усім селом... Писали тобі туди, до Женеви, дзвонили, та все марно було... от і забрала я ключа, як мати заповідала, до твого приїзду...
- Боже мій! – Уляна закрила очі рукою, - я ж місяць тому переїхала до Лондона... дзвонила сказати про переїзд і про те, що скоро навідаюсь в гості... написала листа... і часу не було все з’ясувати... чому не відповідала, чому не озивалася... господи...
Тітка Марина мовчки дивилася на неї.
Сіренька хустка зливалася з сивим волоссям.
Старі зморщені руки швидко перебирали щось невидиме оку.
«Четверо голубків літали та й на пальчики сідали, а п’ята, голубка, все на них поглядала... А що перший голубок залетів у наш садок, а що другий голубок сплів із дощику вінок...»
- Господи, прости мені! – Уляна кинулася до тітки, обіймаючи її за коліна, - Марино Панасівно...
- Бідна дитино... – тітка поклала натруджені руки Уляні на голову, - вона так пишалася тобою, все розказувала про твої успіхи... і все чекала побачити тебе... стільки років...
Уляна зарилася лицем у тітчину спідницю, у цьому всепоглинаючому спустошенні відчуваючи, що це єдина ниточка, яка ще зв’язує її зі світом дитинства, з мамою, із жовтою кульбабовою дорогою до сонця.
- Що ж мені тепер робити? – вона витерла сльози, розмазуючи косметику по щоках.
- Треба заявити, що ти тут, щоб отримати свій спадок, - розсудливо відповіла тітка Марина, - але в тебе ще досить часу, не поспішай, відпочинь... тобі треба побути тут наодинці... із нею...
З цими словами вона піднялася й нечутно вийшла, як, мабуть, виходить тінь, коли сідає сонце.

Зайшовши до своєї кімнати, Уляна приголомшено зупинилася.
Усе тут залишилося, як двадцять років тому, навіть чудернацькі сухі гілки, що вона колись збирала і старанно викладала на підвіконні, так і лежали там.
Витираючи пил, напевне, мама обережно підіймала кожну з них і клала на місце у тому ж положенні.
Коли загинув батько, мама стала багато вишивати.
Це сталося під час вибуху на хімічному заводі, де він працював.
Ніхто й досі не знав правди про те, як це сталося і чому.
І лише у мами були тоді такі очі, наче вона знала все.
Вона стала сторонитися людей.
Все прийде, бувало, з поля, сяде у вітальні та вишиває.
Часом забіжить тітка Марина, принесе якісь книжки, поспіває з малою Уляною та й піде собі.
Вона називала материні картини вишиваним імпресионізмом.
І що то були за картини, Уляна ніколи їх не розуміла, відчуваючи в них лише якусь неосяжну тугу і жалобу.
Може, тепер прийшов час для тих картин...
Вона повільно відчинила двері до кімнати матері і запалила свічку на підвіконні.
Усе тут наче причаїлося в німому чеканні і якійсь тремтливій незакінченності.
Вона провела рукою по темному дереву старої шафи і зупинилася поглядом на незавершеній картині, що лежала на скрині.
Недовишивана гілка зів’ялого бузку у темній калюжі поза стіною рясного дощу.
Уляна замружила очі, не наважуючись торкнутися того мистецтва скорботи.
Вона взяла свічку і повернулася до дверей, та раптом різко зупинилась.
- Хто посмів забити мамине вікно дошками! – прошепотіла вона самими вустами, - вона не може закінчити картину, бо тут немає світла!
Поставивши свічку на скриню, Уляна схопила важкого дубового стільця і з усієї сили штовхнула ним старе вікно.
Навколо посипалися скалки скла й уламки віконної рами.
- Їй немає світла! Їй немає свіжого повітря, - примовляла вона, задихаючись і штовхаючи широкі дошки дерев’яним стільцем.
Нарешті одна з дошок відвалилася.
До кімнати увірвалася смужка яскравого світла.
Відкинувши стільця, Уляна почала трясти решту руками.
- Їй нічого не видно! Їй нема чим дихати! – вона опустилася на підлогу і закрила лице руками, - мамо... я запізнилася... я так запізнилася...

Знявши туфлі, вона пройшла через садок до невеличкого городу, де колись разом із матір’ю вирощувала картоплю, цибулю та моркву.
Але найбільше вона любила свої рядки із квасолею.
Вона спостерігала, як ця дивовижна рослина швидко росте, повзе по маленькій дерев’яній драбинці, зав’язує чудернацькі вузлики, і все прагне вище і вище, до самого сонця.
Усе прагне до сонця.
Усе живе прокладає до нього свій шлях, прямий і ясний, як та кульбабова дорога, чи складний і звивистий, як ті стебла квасолі, що вона колись вирощувала тут.
Вона підрізала молоді пагінці, а вони іще більше розростались.
Отак і їй підрізали гілки, тільки вони ніколи вже не відростуть, засохлі, вони ще тягнуться до сонця, та воно так далеко...
Так далеко...
Вона опустилася поміж високих бур’янів і набрала у долоні жменьку вологої землі.
Полуденне сонце на мить зупинило свого променя на її руках.
Вона опустила лице на долоні, і грудки землі посипалися на світлі брюки.
Раптом хтось легенько торкнувся її плеча.
Вона повільно повернула голову і завмерла в якомусь маревному зачудуванні.
- Мамо... – вона притисла до щоки зморщену жіночу руку.
- Я знала, що ти приїдеш, - жінка посміхнулася і погладила доньку по голові.
- Мамусю... як же це... що ж це... – вона намагалася осягнути розумом неосяжне.
- Іноземко моя, яка ж ти стала... – жінка відкинула з лоба сиве волосся і сіла навпроти, - розкажи мені про себе...
- Та що розказувати, мамо...
- Як ти там живеш? Ти тепер президент якоїсь благодійної організації? Кілька місяціів тому баба Марія бігала вулицями і голосила на все село, що бачила тебе по телевізору, - жінка посміхнулася, згадуючи минуле.
- Ах, баба Марія, невже вона ще жива?
- Померла, - жінка опустила очі, - одразу ж після того й померла... то як тобі там, доню?
- Усе гаразд, мамо... і президентом я у благодійній організації, і член міжнародної асоціації захисту дітей, і ще багато чого... та це все не має значення...
- Воно й правда, - погодилась мати, - найголовніше це сім’я... а що ж це ти сама приїхала, де ж твої козаки... я все мріяла побачити Андрійка... ах, пробач, Ендрю, правильно?
- Та як Вам зручніше, мамо... тільки ж немає в мене ні Ендрю, ні Андрійка...
- Господи! – скрикнула мати, - щось сталося?!
- Нічого не сталося, мамо, в мене його ніколи не було, - Уляна притисла руки до скронь.
- Як же не було, коли ти мені й фото присилала із малюком на руках.
- То був хлопчик з одного з дитячих будинків, заснованих нашою організацією, і його й справді звати Ендрю...
- Як же... Як же це... – жінка заперечливо хитала головою, відмовляючись вірити дочці, - я пам’ятаю, яка щаслива ти мені дзвонила, коли завагітніла... це неможливо зіграти!
- Так, мамо, я була вагітна, але на шостому місяці в мене стався викидень, я так і не наважилася тобі про це сказати... усе життя – суцільна брехня...
- Боже мій... – мати щільніше загорнулася у хустку.
- Ендрю зараз дванадцять років, - прошепотіла Уляна, відчуваючи, що голос зрадив їй, - я подарувала йому книжку Кеннета Грехема «Вітер у вербах», і теперь він хоче стати гонщиком! Пам’ятаєш, тітка Марина принесла мені цю книжку, а я так нею зачиталась, що не хотіла віддавати і сховала її у твоїй шафі...
Мати посміхнулась, витираючи сльози краєчками хустки.
І сонце заховалося за хмари, засоромившись свого радісного лику.
- Ти потім знайшла ту книжку і все допитувалася у мене, як вона там опинилась, - продовжувала Уляна, вже не витираючи сліз, - а я сказала, що то у нас привид завівся і викрав її...
- Щей оченята такі налякані зробила, - розсміялася мати.
- А ти й повірила!
- У привида не повірила, - мати ласкаво подивилась на дочку, - а страх твій здавався таким справжнім... акторка... іноземка моя...
Вони підсунулися ближче одна до одної і взялися за руки.
- А як же твій чоловік? – спитала нарешті мати.
- Хто? Річард? – Уляна злегка здригнулася, - ми ніколи не були одружені...
- Доню... – мати докірливо подивилась на неї.
- Ці стосунки, мамо... ми розходилися і сходолися знов... і так протягом дванадцяти років... рік тому ми знову розійшлися... цього разу, здається, остаточно...
- Бідна моя дитино...
- Та ні, мамо, я сама у всьому винна... Чогось я у цьому житті не розумію, - вона здійняла очі до сонця, що знов з’явилося з-за хмар, - знаєш, а я привезла тобі ліки з Лондона!
Мати здивовано здійняла брови.
- Пам’ятаєш, ти скаржилася на кашель, що все ніяк тебе не полишав...
- Дитино моя, тепер це все вже позаду, - посміхнулася мати.
- Ой, ну то й не треба вони тобі! – зраділа Уляна, - а я тобі от що, спідницю привезла таку, що ти в мене будеш найперша красуня! І солодощів... ти ж так любиш шоколад... я всякого різного привезла...
- Ой, Уляночко, та в мене ще той лишився, що ти рік тому прислала... я його по трішечки їла, щоб надовго вистачило, аж він такий смачний!
- Ну що ти, мамусю, навіщо, треба було мені подзвонити, я б тобі коробку того шоколаду вислала...
- А ти надовго чи так?.. – спитала раптом мати.
- Я... я тепер нікуди від тебе не поїду, - Уляна обняла матір і провела рукою по сивому волоссю, - знаєш, я помітила, що з віком усе горнеться до землі... от і мене тягне... до рідної землі...
- Бідна моя дитино... – мати пригорнула її до себе і щось тихенько заспівала.
Уляна заплющила очі і поринула у світ свого дитинства.
Ось тут, на старих вишнях вони колись лазили з друзями, чіпляючи вишневі сережки на вуха, а там, лякали сусідських курей і шукали скарбів на дні старого ставку, вкритого ряскою.
«Четверо голубків літали та й на пальчики сідали, а п’ята, голубка, все на них поглядала... А що перший голубок залетів у наш садок, а що другий голубок сплів із дощику вінок, а що третій голубок мав гніздечко в нас на стрісі, а четвертий жив у лісі й до голубки прилітав, й про журу свою співав...»
Вона відкрила очі, пісня кудись віддалялась, зникала, розчинялася у сонячних променях.
- Мамо! – вона озирнулася, та навколо нікого не було, - мамо...
Вона піднялася, затиснувши в долоні грудку землі.
Там, у садку, поміж дерев простяглась вузенька сонячна доріжка.
Вона відкинула з очей волосся і пішла тою дорогою до сонця.


Еспоо,
Лютий 2010