Ті, хто зупинять машину...

Ніхто й ніщо не може зупинити…
цей чіткий налагоджений механізм.
К. Саймак

Френк Алдж стояв на платформі метрополітену, чекаючи, доки з горла тунелю вирине сліпуче око. Він думав про те, чому крім нього тут немає людей, бодай когось напідпитку. Була десята година вечора, не пізній ще час, але більше ніхто не з'явився.
Виринув і зупинився потяг, із приглушеним шипінням розчахнулися двері. Френк зайшов до другого вагона, як робив завжди, і обережно сів на самий краєчок обідраної лави, увібравши голову в плечі. Він заплющив очі, бо марно було б сподіватися побачити дещо цікавіше, ніж традиційно похмурі обличчя людей, і почав думати про справи, що слухалися в суді. Сьогодні Френк Алдж - Головний нотатор Міського суду - зафіксував кілька вироків, які виніс новий електронний суддя.
"Новий електронний суддя, старий електронний суддя. Електронний. Електронний... Не вміє брати хабара, вислуховувати емоційно забарвлені заперечення щодо вироку родичів засудженого, не помиляється. Отже, це - абсолютний суддя".
Але ж нічого абсолютного не буває. Та й треба зафіксувати вирок.
"Щось не пригадую випадку, коли я не зафіксував би вироку, який виніс той електронний монстр правосуддя".
У цей час вагон здригнувся і зупинився. Френк відірвався від своїх думок, підняв голову. Вираз обличчя в нього враз змінився, перетворився з апатичного на здивований. Напроти сіла дівчина.
Одягнена просто. В неї були красиві блакитні очі й вона тримала букет білих квітів. Френк не знав їхньої назви, проте це не було важливо. Френк просто дивився на дівчину кілька секунд, і коли вона перехопила його погляд, посміхнулася, бачачи його здивування, подумав: "Як дивно! Дівчина з букетом квітів у наш час, коли навіть у гості люди не ходять, і на побачення теж, мабуть, скоро зовсім перестануть ходити. До речі, цікаво, чи не з побачення несе квіти це миле створіння? Але в неї чомусь сумні очі."
Хід думки припинив голос інформатора, що сповістив про зупинку, на якій Френк мав виходити.
Вийшовши з метро, Френк обминув стоянку робо-таксі, бо не любив слухати голос, який нудно і невпинно лився з надр машини, маючи на меті повідомити про нову зубну пасту чи новинку сезону - прозорі раковини, ванни та унітази. Виключити цей голос було неможливо, а сам прилад мав невеличкий недолік - не враховував настрій пасажира. Проходячи повз стоянку Френк пригадав історію, пов'язану з робо-таксі.
Один чоловік зібрався покінчити життя самогубством і повіситися, бо щось там у нього не склалось у житті. Він поїхав за місто, щоб ніхто йому не перешкодив, саме на робо-таксі. Рекламний пристрій зіпсувався і теревенив про чудовий новий сорт мила та надміцну вірьовку для сушіння білизни. І ось, коли голос настирливо пропонував чоловікові ці речі дев'ятий чи десятий раз, він на ходу вистрибнув з робо-таксі, добіг до міста і скоро заснував "Товариство захисту самогубців від машинної реклами", а сам донині живий-здоровий.
Доки Френк ішов додому, йому довелося кілька разів тікати від реклам-роботів. Коли він зачинив двері, то хвилину стояв із заплющеними очима і крізь зціплені зуби промовляв:
- Сюди вам не потрапити. Сюди вам не пролізти.
Потім Френк пройшов до свого робочого кабінету. Над отвором пневмопошти блимав зелений вогник.
"Мабуть, службова кореспонденція", - подумав Френк і натиснув на важіль.
З отвору випало кілька яскравих листівок і невелика посилка.
"Та це ж!.. От, забув, що мені завтра п'ятдесят п'ять" - нотатор посміхнувся, та враз посмішка зникла. Він пригадав, що кожного року до нього приходять у день народження його молодша сестра з чоловіком і племінником. Це вже традиція. Але часи змінюються, і тих, хто ще ходить у гості або ж приймає гостей, у кращому разі вважають за диваків. Чи прийдуть дорогі його серцю люди цього разу?
Лягаючи відпочивати, Френк сказав подумки:
"Кореспонденцію перегляну завтра, а зараз час спати".
Новий день Френка Алджа почався традиційно для всіх державних чиновників, у кого свято, а саме з поздоровлення від колег.
О сьомій годині ранку пролунав веселий дзвінок у двері. Суддя підхопився, чортихнувся і пішов відчиняти просто в піжамі. Як тільки клацнув замок, з-за дверей почулося:
- З днем твого народження, любий Френк!
Почувши голос, Френк з усієї сили наліг на двері, щоб не дати їм відчинитися. Та було пізно. З того боку штовхнули, і Френк відлетів до протилежної стіни. Двері урочисто розчинились, і повторюючи "З днем твого народження, любий Френк!", до квартири ввалився привітальний робот. Він ухопив Френка за вуха і почав смикати. Френк знав, чим це може скінчитися, і вхопився обома руками за маніпулятори робота. А той не вгавав. "З днем твого народження...". І Френк то підлітав на півметра від підлоги, то падав долі, краєм ока ні на мить не гублячи при цьому з виду табло, де початкова цифра "п'ятдесят п'ять" зменшувалася на одиницю з кожним смиком за вуха.
Френк останній раз почув "З днем народження..." і робот, тримаючи його у верхній точці "смикання", враз розчепірив маніпулятори. Френк був готовий до цього, а тому приземлився на підлогу на зігнуті ноги і з заплющеними очима. Коли він їх розплющив, робота вже не було.
- Щоб у тебе всі мікросхеми луснули!" - прошипів Френк, дивлячись на двері.
Увечері прийшла сестра з чоловіком і племінником. Френк дуже зрадів цьому, встиг приготуватися. Всі сіли за стіл. Після перших тостів і побажань ювіляру здоров'я та всього найкращого зав'язалася бесіда. Родичі розпитали Френка про роботу, про те, чи траплялися останнім часом які-небудь цікаві судові справи. Френк розповів, а потім почав розмову з племінником, чиїм життям і прагненнями дуже цікавився (можливо тому, що сам не мав дітей).
- Ну, хлопче, як життя-буття? Чи подобається тобі робота? Чи в сердечних ділах усе в тебе добре? Пам'ятаю, як рік тому ти прибіг до мене, мало не плачучи, і сказав: "Я їй набрид..."
- Робота цікава, а дівчина... З тою більше не зустрічався, бо їй здавалося, що я дуже часто хотів її бачити. Нещодавно познайомився з іншою дівчиною, але зустрічаюся з нею один-два рази на місяць. Не хочеться "набридати".
- Що ж, зрештою, я тебе розумію. За останні десятиріччя люди сильно змінилися.
- Так... Не знаю, як було раніше, проте зараз погано. - племінник гірко посміхнувся. - Я думаю про людей... Наче жити стало краще, в достатку. Всі ситі.
- Живемо добре. - Френк уважно подивився на племінника.
- А чи стали ми щасливішими? Я вважаю, що добре жити і бути щасливим - це різні речі. Люди свій вільний час проводять з роботами, які замінили друзів, товаришів по роботі, заступили собою людей у людському світі. Чи не тому всі зараз менше спілкуються один з одним?
- Але якщо б усі роботи чомусь враз зникли, то люди стали б такі ж безпорадні, як сліпі кошенята, - тихо сказав Френк.
Святковий вечір завершився. Френк провів своїх гостей і повертався додому. Він вибрав довший шлях, бо пригадав, що вже давно не гуляв вулицями нічного міста. Навколо здіймалися багатоповерхові будинки, схожі один на один. Поодинокі дерева, що росли в проміжках між будинками, не робили місто красивим, а викликали жаль.
Думаючи про це, Френк підійшов до перехрестя доріг. На протилежній стороні він побачив, що якийсь чоловік на підпитку почав переходити дорогу. У цю мить з неба впав громоподібний голос:
- Погляньте наліво; коли дійдете до середини дороги - направо. Переходьте тільки на зелене світло!!!
Від несподіванки чоловік зойкнув, спіткнувся і впав навколішки. Тієї ж миті всередині робо-регулювальника щось клацнуло, і голос далі повів так:
- У цей час на мотоциклі повинні бути ввімкнені фари!
Чоловік, уважно вислухавши голос, поповз дорогою вперед.
Після фіналу цієї сцени веселий настрій у Френка не щез до самого дому.
Наступного дня в небі яскраво сяяло сонце, і хоча в природі володарювала осінь, за вікном було чути радісний спів якоїсь пташки. Френк відчув, як із цим співом до серця входить щось чарівне, незбагненне, чого він не мав останніми десятиріччями, але що було йому так необхідно за часів його далекої молодості. І зараз воно виринуло, як із туману, на одну лише мить, і одразу щезло. Проте залишило передчуття, ніби він повернувся у молодість.
Після легкого сніданку, Френк сів розбирати вчорашню пошту. Швидко прочитавши поздоровчі телеграми, він узяв до рук посилку, про яку мало не забув.
Френк поглянув на адресу відправника, і вираз обличчя в нього враз змінився: він став якимось розгубленим, руки, що тримали посилку, опустилися. Френк сів за робочий стіл і розгорнув супроводжувального листа, що був у посилці.

Містере Алдж! Коли Ви читатимете мого листа, мене вже не буде серед людей, які вважають себе живими, бо в наш час панування електронних і позитронних залізяк люди забули, що значить жити.
Натовп відвертається від тих, хто не визнає нові традиції та не покладається в усьому на допомогу машин, адже сам натовп і є живою машиною.
Мене звинуватили в тому, що я поставив експеримент на людях, які потім загинули. Але вони загинули не від експерименту, а тому, що вони стали Людьми, так, саме з великої літери! До них повернулося справжнє бачення світу.
Я зробив прилад, який звільняє від машинної залежності. Його дія спричиняє до розкриття глибинної пам’яті. Людина при цьому може повернутись на місце призначене самою природою й гармонійно вдосконалитися.
Людина перестане бути придатком для машин.
На все добре.

Р.S. Ви запитаєте, чому я передаю прилад Вам? Просто я знаю, що Ваша юність співпала у часі з моєю.

Ваш друг після смерті Джон Герток.

Френк подумав:
"Я зафіксував цьому вченому вирок "ізоляція від суспільства", хоча він заслуговує на нагороду, бо зробив людству великий дарунок.
Три лаборанти, тепер я в цьому впевнений, з власної волі погодилися випробувати прилад на собі. У судовому процесі відзначено, що професор порушив психіку цих людей під час досліду, й виникла загроза для людства від подібних експериментів, адже на базі того приладу міг бути створений новий вид зброї".
Френк пригадав подробиці загибелі тих людей.
Перший намагався зупинити робота-дорогопрокладавача, який знищував дерева та квіти, які росли недалеко від лабораторії. Лаборант став, забігши перед роботом, а машина не встигла зупинитись і за інерцією ріжучий механізм роздер тіло бідолахи навпіл.
Другий намагався вимкнути робота, який вивозив із хімкомбінату промислові відходи й зливав їх у річку. Лаборант хотів влізти до кабіни, але не втримався і впав під струмінь їдкої рідини.
Третій зайшов після роботи до дитячого садка, щоб забрати свого сина. У цей час робо-вихователька проводила урок з дітьми. Чоловік захотів вивести з ладу цього робота, бо не здатна машина передати дітям тепло, яке спроможне дарувати лише людське серце й розум! Але коли він намагався вимкнути робота, його вбило електричним розрядом.
Пройшов деякий час. Френк сидів і думав про професорового листа. Сторонньому спостерігачеві могло б здатися, що Френк дрімає. Та ні, ось він піднявся з крісла, підійшов до телефону і набрав номер племінника.
- Ало. Це ти, Лайон?
- Добрий день, дядю. Ви просто так дзвоните, чи у справах?
- У справах. Мені потрібно з тобою порадитися. Причому від твого рішення багато чого залежить. - Френк поглянув на відкриту посилку. - Я хочу поставити невеличкий експеримент над собою.
- Що за експеримент? - голос племінника прозвучав схвильовано, і стало зрозуміло, що він зацікавився темою розмови.
- Всі деталі розповім при зустрічі. За годину буду в тебе. - Френк поклав трубку і пішов одягатися.
Дорога проходила поза межами міста, і Френк, якого часто дратували сірі вулиці безликого мегаполісу, зараз із захопленням спостерігав за жовто-зеленим довкіллям. Аж ось, проїжджаючи черговий поворот, Френк побачив те, що ніяк не сподівався побачити: на узбіччі шляху стояв хлопчик і малював картину. Поблизу стояв робот і спостерігав за творчим процесом.
Зупинивши машину, Френк вийшов, підійшов до хлопчика і почав спостерігати, як на полотно лягають фарби. Хлопчик помітив його, проте нічого не сказав. Картина була майже завершена: чудовий пейзаж, глибина простору, гармонія кольору - все вабило до себе погляд. І Френк мимоволі замилувався.
Єдиної деталі бракувало. Три труби робо-заводу, що ніби чорними пальцями псували блакитну досконалість неба, хоча й мали б зображатись у лівому кутку картини, були відсутні.
- Красива вийшла картина. Чи не так? - порушив мовчання хлопчик і звернувся до робота.
- Красива, проте на ній немає однієї деталі - труб робо-заводу, - вказав робот.
- Так, немає. Я вважаю, що вони тут зайві, неприродні.
- Якщо такої важливої деталі немає, то сама картина є неприродною. - заперечив робот.
Хлопець поглянув на електронного цінителя мистецтва, що заперечував йому, і посміхнувся.
- Відомо, що все красиве є природним.
- Так. - погодився робот.
- Тому моя картина не може бути неприродною, бо вона красива, що ти підтвердив. Тому неприродними є труби робо-заводу, які я не зобразив. І оскільки вони неприродні, то їх не повинно бути взагалі.
Враз всередині робота щось затріщало, почувся голос:
- Але ж труби... - і тут з його надр пішов дим.
Більше робот не рухався і замовк.
У цю мить Френк зрозумів, що йому відповість племінник стосовно експерименту.
І Френк зрозумів: завжди є ті, хто зможе зупинити машину.