Суть стоїчного ідеалу у творі Марка Аврелія

Бути богобоязним (праведним), працелюбним, наполегливим, чесним, стриманним, доброзичливим, щедрим, безпристрасним, розсудливим, скромним, терплячим – саме такою на думку Аврелія має бути людина. Також бути законослухняним, бо закон є для всіх. Але тим не менш одним із головних аспектів стоїчної філософії - це усвідомлення своєї свободи.
Людина перед усім повинна поважати себе, життя лише одне. Щануй не найкраще в всесвіті, а те що найкраще в тобі. Чинити, говорити, мислити треба як той, хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям. Не боятися смерті із сумирною думкою очікував її, бо смерть - це тільки розпад елементів, із яких складається кожна жива істота. Не рахувати скільки часу залишається до приближення смерті. Постійно спостерігайте за простими речами, за природою. Як ото коли печуть хліб: він подекуди лускається, і ця потріскана скоринка, хай в чомусь і супротивна приписам пекарства, але чимось таки пригожа і якось особливо будить охоту до страви.
Завжди треба пам’ятати, що ти є частиною цілого, а ціле є часткою природи, отже що ніхто не може тобі завадити завше чинити й мовити згідно з природою, якої ти - частинка. Не треба розділяти щось на добро і зло : смерть і життя, слава й неслава, страждання й насолода, багатство й убогість - все це порівну припадає і добрим, і злим, і не є воно ані гарне, ані огидне; тож ані добром, ані злом бути не може. За словами Аврелія зла не буде існувати допоки ти його не будеш визнавати. Будь немов та круча, яку раз у раз б'ють хвилі, а вона, знай, стоїть, і довкола неї влягаються кипучі води.
Нема жалюгіднішого за того, хто по всьому світу за яки¬мось прикметами вишукує те, що в душі ближнього, але не відчуває, що досить було б пильнувати того генія, який у нього самого всередині, і вірно йому служити. Бог у тобі. А служити йому - означає тримати його чистим від пристрасти, від безтямности й від невдоволення тим, що йде від богів і людей. Навчитися бачити прекрасне, тоді можливо побачити і в літніх людях - немовби вершину достиглої вроди, і в дітях - щось спокусливе; та й ще багато чого, не для всіх переконливого, спаде на думку тому, хто щиро зблизився з природою та її ділами. Щоб жити за природою - живи так, немовби ти вже помер: своє віджив, а тепер доживаєш надлишок Нічого не роби з примусу, чи проти суспільства, чи не взявши на іспит, чи комусь наперекір. Нехай твоя думка не красується витонченістю. Зовні - не будь ані велемовним, ані вельми діловитим.
Філософ переконує нас чому варто слідувати, щоб прожити життя щасливою людиною, адже людина щаслива тоді, коли вона у повній гармонії із собою і оточуючим світом.
Ні на крок не поступайся чомусь іншому: раз похитнешся й відхилишся - і вже не зможеш неухильно шанувати саме те добро, яке для тебе і яке - твоє. Чомусь чужорідному - чи то велелюдній хвальбі, чи владі, чи багатству, чи втісі від насолод - него¬же й мірятися з розумовим і діяльним благом: все це, хоч би й на якусь хвилю позірно до нього гіідлаштувалося, - потім зненацька візьме гору й потягне в свій бік.
Щоразу, коли так звані обставини вже конче мають тебе розхвилювати - хутко повертайся туди, де ти наодинці з собою. Не треба шукати усамітнення - на селі, над морем, у горах; адже щохвилі - забажай лишень! - можеш усамітнитися наодинці з собою. Бо для людини ніде немає затишнішого й безтурботнішого усамітнення, як у власній душі. Не дай собі гніватися, напружуватися: речі не зачіплять душі, а нерухомо стоять собі зовні; а бентежність – це лише від нашого внутрішнього визнання.
Хто дбає про славу серед потомків, не уявляє собі, що всі, хто його ще пам'ятатиме, скоро самі помруть; а за ними, знову, й ті, хто перейме від них ту славу - так, що й усякий спогад вигасне, бо ж і його носії один за одним спалахнуть і згаснуть. Люби те маленьке ремесло, якого навчився, і в ньому шукай супокою; а решту свого життя проживи так, щоб, доручивши богам нагляд за всім, що твоє, не стати ні рабом, ні тираном для жодної людини.
Ніщо не є зло для того, що зазнає перетворення, так само, як ніщо не є благо для того, що внаслідок перетворення існує.
З роздумами Марка Аврелія ми пізнаємо, що страх - це лише внутрішні переживання. Але ж люди стільки всього бояться у своєму житті, насамперед смерті. Що чекає нас після неї? Люди стурбовані цим питанням. Марк Аврелій відповів так:
Якщо душі тривають і по смерті, то як їх усіх споконвіку вміщає повітря? - А як же земля вміщає тіла похованих за всі часи? Подібно як вони, скількись у ній протривавши, через перетворення й розпад дають місце іншим мерцям, отак і душі, переставившись у повітря, ще якийсь час тривають, а далі перетворюються, розвіюються й спалахують. І в такий-то спосіб уступають новим поселенцям. Так і відповів би на припущення щодо тривання душ.
Відомо, що теорія позитивного мислення виникла лише у 20 ст. н. е. , але ще тисячі років тому люди вже знали про це. Марк Аврелій писав так :
Ото я нещасливець, ото вже мені припало! - Та ж ні, не так. Ото я щасливець, бо, хоч мені отаке припало, переживаю його безжурно: ні теперішнім не побиваюся, ні прийдешнього не боюся. Таке могло би припасти кожному, та не кожен це пережив би безжурно; то хіба ж те - більше нещастя, аніж це - щастя?.
Отже щоб не трапилося в житті ніколи не треба себе жаліти, треба приймати ситуація з думкою, що так треба, що це на краще. Людина народилася, щоб працювати і якщо лінуєшся встати удосвіта, нехай у тебе будуть напохваті слова: "Я встаю до людської праці. Що ж тут стогнати? Йду робити те, до чого вродився, задля чого мене привели на світ. Хіба я створений, щоб вигріватися в постелі?". Якщо людина хибить в чомусь, не гнівайся, а візьми і навчись.
Речі так від нас укриті, що чимало філософів - і неабияких! - вважало їх цілковито неосяжними; і навіть стоїки вважали, що їх нелегко осягнути. Кожне наше схвалення - помилка, хто ж бо непомильний? Взагалі не треба нічого хвалити, бо речі не стають кращими чи гіршими від похвали. Хіба золото, діамант, квітка стане кращою від того, що хтось скаже що воно прекрасне, чи огидне.
Гнатися за неможливим – божевілля. Нікому ніколи не припаде того, чого він од природи не міг би знести, буває так, що хтось має те що й ти, а то й більше чи менше. Чи сонце згодилося б робити те, що належить робити зливі? У кожного своє завдання, природа не дала б тобі того, що ти не міг би знести.
Час людського життя - точка; єство людини - плинне, відчуття - невиразні, ціла сполука тіла - швидкотлінна; душа - коловорот, судьба - незвідана, слава - непевна. Одне слово, все, що в ній тілесне - ріка, що душевне - сон і маячня; її життя - війна і поневіряння в чужині, а пам'ять потомків – забуття.