Знайти в собі сили. Інтерв'ю

Сьогоднішнє інтерв’ю ми вирішили присвятити чоловікові, історія якого неабияк зачепила всю редакцію – Станіславу Васильовичу – людині, якій протягом всього свого життя доводиться відчайдушно до останнього боротися за своє місце під сонцем. Сьогодні йому 89, це приємний старенький чоловічок в інвалідному візку, в теплому в’язаному светрі кольору пізньої осені, від котрого так і випромінюється добро та досвід. Дехто з Вас, можливо, зрозуміє його історію та біль, інші – зможуть хіба що щиро поспівчувати. Батьки Станіслава відмовилися від свого новонародженого чада, після чого він потрапив до дитячого будинку, період перебування в якому залишив на серці й тілі чоловіка глибокі рани. Згодом, в результаті автокатастрофи, чоловік втрачає кохання всього свого життя, свою розраду, й обидві кінцівки. Проте йому потрібно було продовжувати жити далі, і він жив. Де знаходив сили, що штовхало вперед – ми спробували дізнатися.

Вже наприкінці інтерв’ю Станіслав Васильович скаже:<o:p></o:p>

-Я правда не розумію, чому Вас оце так зацікавила історія мого життя. Був би я на Вашому місці, то знайшов би когось цікавішого, та й молодшого, врешті решт (жартує чоловік).

І нехай Він не розуміє чому, йому не потрібно. Зате розуміємо ми. Дивлячись на приклад цього надзвичайно сильного чоловіка, який, не зважаючи ні на що, залишається людиною, мимоволі починаєш переоцінювати певні речі, переоцінювати життя.

Доброго вечора, Станіславе Васильовичу.

-Доброго! Я Вам відверто скажу – трохи хвилююся, але то, напевно, так і має бути. А Ви, будь ласка, не соромтеся, ставте питання, на які б хотілося почути відповідь, я намагатимусь бути максимально відвертим.

До такої людини, як Ви, питань, насправді, є досить багато, проте почати хотілося б ось з чого: не дивлячись на всі події, випробування, які траплялися на Вашому життєвому шляху, Ви залишаєтеся неймовірно позитивною, відкритою та доброю людиною, це можна помітити з першого ж погляду. Скажіть, як Вам це вдається?

-Хмм..(Станіслав Васильович з теплою посмішкою на обличчі взяв хвилинку для роздумів). Це питання навіть трохи філософське, дитинко. Знаєте, я в своєму житті бачив немало речей, мав різний досвід. І одна з істин, які я особисто для себе з цього всього виніс, – завжди треба бути добрим до навколишнього світу, не важливо яким він буває з тобою. Наш світ часто несправедливий, навіть більше скажу – він рідко коли буває справедливим. Проте це зовсім не причина жити у вічному гніві, у вічній образі на когось чи щось. Головне – що ти несеш в собі протягом життя, це світло треба намагатися спочатку знайти, а потім не загубити.

Після смерті своєї дружини Лізи, яка була талановитою скрипалькою, Ви й самі опанували мистецтво гри на скрипці. Що Вас спонукало до такого рішення?

-Та ніщо не спонукало, захотів так. І я не можу пояснити чому. Просто знаєте, коли вона для мене грала, то час ніби зупинявся, і я не міг думати про щось інше, лише про неї, про те, які вправні її руки зі скрипкою, як вона віддається музиці сповна. Таких людей мало на світі, вона була однією з них, вона жила мелодією, нею передавала свої почуття. Деколи мені навіть здавалося, що Ліза ту скрипку любила куди більше, ніж мене (з легкою ноткою докору зауважує Станіслав Васильович). А коли більше не було кому мені грати, то я й вирішив, що хочу навчитися цьому. Проте, знаєте, я все одно ніколи не грав так, як грала вона.

Станіславе Васильовичу, нам відомо, що останні двадцять років свого життя Ви викладаєте у музичній школі гру на скрипці, вчите маленьких діток цьому мистецтву. Чи є серед Ваших учнів гідні наступники, як вважаєте?

-(Коли мова заходить про дітей, очі чоловіка вмить наповнюються якимось незвичайним запалом) Є! Безперечно є. Вони всі гідні, вони всі мої улюблені. Знаєте, не передати словами ті відчуття, коли до тебе приводять маленького новачка, він такий переляканий, але в той же час допитливий - вперше бере до рук скрипку, ніби знайомиться з нею, такими маленькими пальчиками намагається дослідити струни…я завжди хотів дітей. А доля мені їх он стільки подарувала! Вони всі мої, я їм віддаю ту любов, яку не вдалось, на жаль, віддати власним діткам.

Коли ми вже заговорили про це, хотілося б запитати на останок, чи тримаєте Ви, можливо, образу на щось чи когось зі свого минулого? Можливо Ви ображаєтеся на долю, яка часто була з Вами несправедливою, не давала чогось, чого Ви потребували, і забирала те, що Ви знайшли?