Обновлено 28 Jun 2008 16:14
· Добавлено 28 Jun 2008 01:41
·
Шлях на північ
* * *
Під ранок пішов дощ. Небо затягли сірі важкі хмари, які часом пролітали так низько, що здавалося, ніби вони ось-ось розіб’ють шибку і влетять у вікно. Армаль дивився на цей неквапний рух, лежачи на широкому ліжку серед звалених до купи речей, і думав про переваги, які він матиме, потрапивши у табір.
“Звичайно, батько Лоденкой прагне бачити в моїй особі справжнього воїна. Проте чи він подумав, що в мене можуть бути інші бажання. Це з одного боку. А з іншого я й сам відчуваю, що мені треба змужніти. То не проклинатиму долю, адже не в кожного хлопця, якому щойно виповнилося чотирнадцять років, може з’явитися шанс потрапити у табір військового мистецтва Ней з його патріархом – Великим майстром Ваном. Навіть якщо там буде нецікаво. Все таки мій батько зробив це для мене. Він заслужений воїн, а я тільки можу намагатися бути схожим на нього. О, здається, приїхали за мною!” – Армаль підвівся і в цю мить розчинилися двері.
– Доброго ранку, сину! – на порозі стояв батько Лоденкой. – Бачу, що ти досі не готовий. Це не робить тобі честі.
– Тату, я за хвильку буду біля карети.
– Ну що ж, мій годинник покаже істиність твоїх слів. – Лоденкой вийшов.
За хвилину речі було зібрано.
Карета швидко рухалася в напрямку до табору. За вікном пролітали місця, що знаходилися поза межами міста Лі-Палмо, де мешкав Армаль і які так любив відвідувати після уроків учителя Кейта. Дорога робила петлі поміж невисоких, укритих очищеною дощем травою, пагорбів. Зліва карету супроводжував тисячолітній ліс. Хоча дощ уже вщух, небо й досі було сірого кольору. Армаль боровся із сонливим станом, але й не зчувся, як заснув...
– Шановний Армалю, вставайте! – хлопець прокинувся від того, що хтось штурхав його за плече. Розплющивши очі, він побачив кучера Штея. Його рік назад узяв до них батько Лоденкой.
– Що? Вже приїхали? – Армаль відчинив дверцята, озирнувся.
Карета зупинилася біля зеленої стіни лісу, яку поступово поглинав вечір.
– Так. Зараз я допоможу вам узяти речі. Далі ви підете один. Правилами табору заборонено супроводжувати новачків. О, мало не забув! – Штей повернувся до карети, узяв якийсь пакунок і простягнув його Армалю: це був тонкий предмет, захищений чохлом. – Ваш батько передав для вас.
Навколо панувала вечірня пора, і спершу хлопець не пізнав, що це. Та коли роздивився, його радості не було меж: батько дав йому одну з сімейних дорогоцінностей – малий меч. З ним Лоденкой, будучи такого ж віку, як зараз Армаль, навчався у школі бойових мистецтв У в учителя Роя. Цей меч побував у неймовірних пригодах. Батько розповідав про них сину, проте хлопчина довгий час був упевнений, що то придумані спеціально для нього (в цілях виховання особистості) казки. Тільки дванадцятирічним, коли Армаль одержав дозвіл входити у Срібну сферу, опанувавши третій ступінь навчання, він на власні очі побачив яскраві картини батьківських перемог над ворогами. У великої родини Вілгорфів, до якого, пишаючися цим, належав й Армаль, їх було немало.
Юнак узяв меч, і груди його враз наповнилися почуттям відваги.
“Напевно, батько Лоденкой промовив над ним кілька магічних слів, щоб я не дуже хвилювався на новому місці”.
– Час іти, – нагадав Армалю Штей.
– Так. Уже йду.
– Поспішайте. Бо вас не пустять на територію, якщо ви не встигнете до сходу другого місяця Океоса. Вночі тут буває небезпечно. – кучер притишив голос. – Дехто хотів би, щоб табору не було взагалі, а внаслідок неспроможності зробити це, вони чинять різну шкоду тим, хто тут навчається.
– Я знаю мистецтво бою! – гордо скинувся Армаль, але, побачивши скептичну посмішку Штея, зрозумів недоречність своєї бравади.
– Ваші вчителі – великі воїни. Не заперечую, що вони вас дечому навчили, проте бойові прийоми весь час удосконалюються, і не тільки благородними людьми. Ви не даремно будете навчатися цілий рік у кращому таборі військового мистецтва. – Кучер поклав долоню на плече Армаля. – Майстер Лоденкой вже в тому поважному віці, що не йому бути захисником родини. Гвардія, на чолі якої він стоїть, через кілька років потребуватиме нового командувача. Крім того, Аена Ленвей теж радітиме з ваших успіхів. Якщо такі будуть, то майстер Лоденкой насмілиться говорити з майстром Веліном, батьком Аени, про ваші подальші з нею стосунки, які можуть мати історичні наслідки для обох великих родин.
– Дякую, Штеє. Передайте батькові про моє щире бажання бути схожим на нього і досягти за ці триста двадцять днів мого навчання якого-небудь звання, достойного одного з Вілгорфів. – Армаль простягнув обидві руки. – Прощай.
Кучер сильно, по-дружньому, потис їх.
– Честь і перемога!.. – промовив Штей першу частину девізу Вілгорфів, розвернувся і пішов до карети.
– Навіки! – Тихо закінчив Армаль і швидко зник в оповитому сутінками лісі.
Стукати довелося довго. Проте ворота табору Ней так і не відчинилися. Піднявши очі, Армаль усе зрозумів: з-за високих дерев на небо виринав Океос.
Нараз Армаль почув за спиною якесь шарудіння. Невловимий рух миттєво перемістив його тіло в бік, протилежний тому, звідки долетів звук, а зір намагався розірвати завісу темряви. На галявину вийшов невідомий. Широкий капелюх не давав змоги роздивитися обличчя, його темний одяг зливався з чорнотою лісу і, здавалося, не мав ніякої форми. Даремно було сподіватися визначити навіть те, чи людина знаходиться під ним, чи ні.
Армалю стало незатишно на душі, він захотів сказати бодай що-небудь і одержати кілька слів у відповідь, але не знав, що саме сказати. Всі слова кудись зникли.
В цю мить погляд хопця вловив стрімкий рух. Рефлекс, вироблений дев’ятьма роками щоденних тренувань, спрацював чітко. Юнак мерщій перехопив руку нападаючого, а затим спробував вивести його з ладу одним з бойових прийомів, які вивчив під пильним наглядом батька і вчителя Кейта. На своє здивування рука, що стриміла в ціль, була м’яко відведена. Миттєво переорієнтувавши позицію, Армаль зробив ще одну спробу подолати незнайомця. На цей раз обраний прийом досяг мети і рука в положенні “сі-джад”, одночасно відбивши другий напад супротивника, вцілила йому під ребра. Нападник поник. Але сталася дивна річ: обриси його тіла почали зіщулюватися.
Хлопець відчув, що його серце готове вискочити з грудей. Він побіг, не розбираючи дороги. Промайнув краєчок освітленого місяцем нічного неба. Галявина. Густі лісові кущі. Неначе звір, якого переслідують мисливці, Армаль пірнув у першу ж схованку.
Через деякий час до хлопця повернулася здатність мислити ясно. Він пригадав особливе дихання спокою і кілька хвилин виконував цю вправу.
“Навчання починається з містичних пригод. Якщо так буде й далі, то мої побоювання, що в таборі нецікаво, треба забути. Та що кажу? Я поки ще не в таборі.”
Армаль подумав про можливість проникнути в табір, не дивлячися на темряву. Чи не сприймуть це як сміливий вчинок новачка? Проте швидко відмовився від цього. Якщо довкола небезпечно, то в таборі обов’язково є нічна варта. Його вб’ють, а вже потім розбиратимуться, хто він такий.
“Доведеться чекати сонця”. – Армаль узяв речовий мішок, щоб дістати два теплих покривала, і тільки зараз зрозумів, що хоча й злякався незнайомця, але не кинув речей на місці бою. Настрій у нього піднявся.
Часом холод ночі будив хлопця, так що доводилося щільніше кутатись. Але Армалю снилися хороші сни.
...Батько Лоденкой за день перед від’їздом сина з дому зробив маленьке свято. Разом з матінкою Лют вони відвідали бій ллортів на арені майстра Елтана, колишнього товариша батька по військовому табору У. Там Армаль помітив Аену. Він підвівся з місця, приклав руки до серця і вклонився. Аена побачила його і простягла обидві руки перед собою долонями вгору, відповідаючи на привітання. Сідаючи на місце, Армаль відчував себе дуже щасливим.
Це була їх десята зустріч – знак удачі. Та й завжди, коли він бачив старшу дочку великої родини Ленвеїв, йому таланило в кожній справі, за яку б він не брався. Подумки Армаль називав її своїм талісманом.
Вони познайомилися давно на одному з торжеств, улаштованих Вілгорфами, куди запросили й Ленвеїв, але відтоді бачитися часто їм не вдавалося: за рік лише дев’ять разів. Ці зустрічі залишилися в пам’яті юнака яскравими картинами. Коли йому було сумно, він повертав у серце радість спогадами про них.
Уві сні Армаль знову вітався з Аеною, віддаючи їй часточку свого серця.
Армаль прокинувся від вранішнього холоду. Він підхопився і, скинувши з себе верхню частину одягу, почав виконувати фізичні вправи, щоб зігрітися. Через тридцять хвилин він закінчив і сів на землю в позиції для медитації.
Сонце з кожною хвилиною все більше й більше дарувало лісові тепло. Кущі – Армалів нічний притулок – виявилися рясно вкриті їстівними ягодами, так що питання сніданку до певної міри було вирішено. Вгамувавши голод, Армаль розвісив одяг, який намочила ранкова роса, на гілках дерев. Але довго чекати не хотілося, і скоро Армаль вдягнувся. Через хвилину ніхто не міг би сказати, що на цій галявині ще недавно хтось побував.
Ось і високий мур табору. На місці нічного бою – жодних слідів. Що ж то було? Проте подумати над цим Армаль не встиг.
Почулися голоси, ворота розчинилися, з табору посунув натовп. Серед юнаків у зеленій формі (Армаль здогадався, що то були учні) йшло кілька чоловіків у коричневому одязі. То були наближені до патріарха. Про внутрішню структуру табору Армаль дізнався від батька Лоденкоя, як і про те, що часто новоприбулому за вказівкою одного з наближених влаштовують іспит поєдинком, щоб дізнатися, якої він удачі.
Армаль стояв серед дерев і, поки його не помітили, спостерігав за рухом табірчан. Але скоро довелося тихенько, ховаючися за товстими стовбурами дерев, пробиратися за колоною.
В кінці йшло двоє.
– Сьогодні будемо вивчати нові вправи. – долетів до Армалевого слуху голос одного з учнів.
– Не всі. – почулось у відповідь. – Ти, наприклад, точно не вивчатимеш, бо ще морочишся з тими, які нам демонстрували на минулому тижні.
– Ти, Мірлане, як і завжди, доки не поснідав, поводишся дуже нечемно. За це тебе лупцюють частіше, ніж інших.
– Не треба теревенити, Радею. Зараз я поставлю тобі синця під око. – за останніми словами послідував звук удару.
Армаль не побачив початку бійки, хоча завжди дуже цікавився саме першим ударом. “Початок бою, – любив повторювати йому вчитель Кейт, – може стати водночас і кінцем. Тому завжди будь уважним в цю мить”. Стараний учень запам’ятав настанову.
Тим часом навколо місця бійки збирався глядач. Лісова стежка, яка стала сценою, не могла вмістити всіх бажаючих. Дехто навіть поліз на дерева. Армаль стояв, боячися поворухнутися, бо біля стовбура, де він ховався, розташувалося кілька учнів, яких інші потроху відтісняли ще далі. Армаль не бачив геть нічого. Він подумки вилаяв себе за розпочату ним гру в схованки і вже вирішив непомітно приєднатися до найближчої групи, коли учні розступилися і майже біля самої Армалевої схованки створилася нова сцена.
Мірлан і Радей, використовуючи довершену техніку бою, яку частково знав і Армаль, намагалися опинитися за спиною супротивника, щоб нанести вирішальний удар у потилицю. Це повинно було вивести з ладу принаймні на десять хвилин. Хоча, за словами Мірлана, Радей і не вивчив деяких прийомів, але він помітно переважав у поєдинку. Радей рухався так, неначе гілка верби під поривами вітру: здавалося, що його ноги залишаються на одному місці, а тіло й руки миттєво змінювали місцезнаходження у просторі, створюючи непробивний захист.
Мірлан то наближався, виконуючи якісь химерні рухи обома руками, то хитромудро віддалявся, але Радей, як і раніше, був обернений до нього обличчям. Аж ось Мірлан відштовхнувся обома ногами від землі і спробував, перевернувшись у повітрі, п’ятою вдарити Радея в голову. Ніби чекаючи цього, Радей перехопив ногу нападника, підстрибнув і зробив ривок. Мірлан полетів геть і вже згрупувався, щоб не дуже забитися об землю, як щось миттєво промайнуло з того місця, куди він падав. Це було так несподівано, що він втратив контроль і боляче забив об землю плече.
Навколо здійнялася метушня. Хтось закричав.
Армаль, врятувавшися від неочікуваного падіння на нього стрибком у гору і в бік, тим самим викрив себе. Тепер він бачив, що його оточує коло з учнів табору, вираз облич яких зовсім не був привітним.
Армаль зайняв позицію для оборони і голосно сказав:
– Я Армаль Вілгорф, і в мене є лист до патріарха – Великого майстра Вана.
Проте ніхто не зупинився, а один з учнів, який був найближче до Армаля, зробив спробу підсічкою повалити його на землю. Проте Армаль легко уникнув можливих наслідків цього прийому.
...Незадовго перед початком освоєння третього ступеня навчання майстер Кейт після одного з тренувань сказав: “Ти, Армалю, повинен знати більше, ніж я вимагаю від інших. Адже тобі доведеться прийняти командування над гвардією. Ти повинен бути досконалішим за будь-кого з воїнів”. Після цього майстер почав розширювати Армалеві знання прийомів бою. Хлопець дізнався про такі секрети, про які не міг би дізнатися більше ніде, бо прийоми розробив сам майстер Кейт, а він був відомий у Лі-Палмо як один з небагатьох, хто протягом двадцяти років не зазнав жодної поразки в поєдинках.
Після першої спроби нападу на себе Армаль відчув хвилювання, проте швидко позбувся цього стану, зробивши дихальну вправу. Він витратив три секунди, адже увагу не можна було розсіювати: учні школи вже опинилися майже на критичній лінії навколо нього – на межі умовної території, на якій Армаль міг вправно оборонятися. Один з учнів підстрибнув угору, одночасно виконуючи удар ногою і рукою в бік Армаля. Та удар залишився без цілі. Армаль у цю ж мить підстрибнув сам, перелетівши над кількома головами учнів, і опинився біля дерева. Повернувшися до стовбура спиною, він тепер мав непоганий захист. Але, зайнявши нову позицію, Армаль побачив, що більше ніхто до нього не підступає.
Крізь натовп просувалося кілька людей у коричневому. Всі пропускали їх. Коли вони підійшли, Армаль зрозумів, що є нагода повторити наближеним сказане учням:
– Я Армаль Вілгорф. У мене є лист до патріарха – Великого майстра Вана.
Один з наближених мовчки простягнув руку. Не забуваючи правила хорошого тону, Армаль опустився на праве коліно і простягнув пакунок. Наближений подивився на печатку, а потім зробив якийсь знак. Усі стали шикуватися в колону. Це зробили швидко і скоро колона почала рухатися стежкою вперед. Армаль почув:
– Підеш зі мною.
* * *
З-за обрію вставало блідо-жовте сонце, на тілі якого тягнулися подряпини хмар. У цьому непевному світлі, неквапно рухаючися по сіро-зеленому килиму трави, Лоденкой виконував комплекс фізичних вправ, але в цій неквапності струменіла надзвичайна концентрація сил тридцять четвертого патріарха великої родини Вілгорфів, Другого з Одинадцяти магістрів Пірамідальної башти правління, відомого діяча країни Вейнелія.
За годинeу вправи було завершено. Лоденкой накинув на себе фіолетовий плащ і пішов у напрямку до палацу. Довгий коридор, утворений густими кущами, привів його до високих дверей. Там на нього чекала його дружина Лют.
– Ти сьогодні ще повинен зустрітися з Елайном, любий.
Ніби намагаючися зняти післятренувальну втому, Лют доторкнулася до обличчя Лоденкоя, коли він зупинився напроти неї.
– Так, я не забув. Перший магістр ніколи не приходить без важливої на те причини. – Лоденкой обійняв дружину за плечі. – Але візит відбудеться через годину, тому зараз пропоную прогулянку в аранжереї. Тільки обіллюся водою, згода?
– Добре. Чекатиму на тебе тут.
“Він завжди уважний, мій любий, – думала Лют, залишившися чекати. – Не забуває про те, що мені подобається гуляти удвох із ним так само, як після війни, коли на честь нашого весілля зробили цю аранжерею”.
Їхній союз став можливим після Шестирічної війни. Її вели Вілгорфи і Одейни, з родини яких була Лют, проти спільного ворога – Тоарків. Колись Тоарки претендували на п’ять з одинадцяти місць в Пірамідальній башті правління. Це дозволялося законом Вейнелії як нагорода за заслуги великої історичної для країни ваги. Дійсно, Тоарки розбили войовничих кочівників десять років назад, але після того Мейгон, старійший родини Тоарків, поставив умовою нагороди повну владу в Башті, а, значить, і в усій Вейнелії. Це порушувало закон, тому п’ять місць було розподілено між меншими родинами – учасниками війни з кочівниками. Ображені Тоарки почали війну проти всіх і програли її через шість років завдяки спільним зусиллям Вілгорфів і Одейнів. Після цього старші діти обох великих родин за традицією взяли шлюб, який був на диво гармонійним. Це міг підтвердити якщо не в усій Вейнелії, то в усьому Лі-Палмо кожний.
За десять хвилин Лоденкой повернувся.
– Я не забарився? – промовив він і, взявши дружину за руку, повернувся, щоб іти в аранжерею.
– Зачекай, – зупинила його Лют. – Я не хочу ні про що думати й турбуватися, коли потраплю в аранжерею. Розкажи мені про Армаля. Вже тиждень минув, а від нього й досі немає жодної звістки. Що ти про це думаєш?
– Думаю, що не треба турбуватися. Йому потрібен час для адаптації на новому місці, а вже потім він обов’язково нагадає про себе.
– Добре, якщо так. Ти розумієш, це материнське серце.
– Розумію.
Не рознімаючи рук, Вілгорфи пішли в аранжерею. Там вони зупинилися біля стрункого дерева, яке удвох посадили після весілля, дивилися на його білозелене листя і розмовляли. Але слів не було. Зараз їх з’єднувало дещо більше, ніж слова: години турбот і відпочинку, смуток і радість, дні і ночі прожитих разом років. Усе це вони висловлювали один одному подумки, передаючи найтонші барви почуттів, найменші відтінки смислу, зрозумілому серцю рідної людини.
– Вже час приймати гостя, – неохоче нагадала Лют.
– Так, він уже розмовляє з охороною. Піду. Намагатимуся швидче владнати всі справи і повернутися до тебе.
Лют провела чоловіка поглядом до дверей і пішла в палац.
Нічну тишу розірвав короткий крик. Лют здалося, що за вікном на мить спалахнуло полум’я. І згасло, залишивши якийсь незрозумілий опік у серці. Дрімотний стан умить розвіявся.
– Та це ж Лоденкой! Господи! Що сталося?! – накинувши якусь одежину, Лют побігла на вулицю.
На вулиці біля центрального входу до палацу жінка побачила якийсь пронизаний блідими лініями блискавок туман. Вражена побаченим, вона зупинилась, а коли зрозуміла те, що відбувається, ноги відмовилися слухатися. Такий туман з’являвся тоді, коли хтось, віддаючи безліч психічної сили, без необхідної підготовки входив у ментальний зв’язок зі Срібною сферою, втрачаючи кілька років свого життя.
В тому тумані Лют пізнала Лоденкоя.
“Чому?” – вдарила в голову думка.
В цей час туман навколо Лоденкоя зник. Він з’явився перед очима наляканої Лют, падаючи на землю. Вона не встигла нічого зробити (ноги ще не діяли), тільки змогла підповзти до нього.
– Любий, – прошепотіла Лют. – Що сталося?
З темряви, яка ковтала після перебування у Сфері, Лоденкой, почувши голос дружини, відповів:
– Армаль разом із патріархом і кількома наближеними зникли, решту або вбито, або взято у полон. Ось що передав Елайн. Син живий. Срібна сфера допомогла це встановити.
Лют перевела подих, але її свідомість не витримала напруги, розчиняючися в темряві, болючішій за ту, з якої поволі виповзала свідомість Лоденкоя – в уболіванні за свого єдиного сина.
* * *
Армаль знаходився в оточенні друзів, які пліч-о-пліч із ним відбивали смертельні атаки ворогів. Коли це було? Годину тому? Чи в іншому житті?
...Їх було багато. Вони виринали звідусіль і відразу нападали. Охоронці билися з ними і не думали про життя, обмінюючи своє на п’ять-шість ворожих. Але ворогів було більше. Армаль відчував це маленьким клаптиком свідомості, бо під час бою інакше не міг. Якщо б він п о д у м а в, то концентрація сил, спрямованих на поєдинок, вмить розсіялася б і його було б убито. За кожну секунду Армаль встигав уникати мечей, списів, стріл, палиць і при цьому виводити з ладу невідомих нападників. У якийсь момент часу хлопець почав утомлюватися і перейшов у наступ. Така зміна тактики дозволила подолати ще кількох ворогів і розчистити шлях для відступу, яким Армаль спішно скористався. Краєм ока він побачив місце, куди можна було стрибати, щоб спробувати втекти з поля нерівного бою. Відштовхнувшися з усієї сили від землі ногами, Армаль перелетів кілька метрів і опинився на даху невисокої споруди. Це був дах бараку для охоронців головних воріт. Але бій тривав і тут. Враз Армаль побачив сивоголову постать, яку атакувало близько десяти воїнів. Кожні п’ять-шість секунд один із ворогів падав і вже не піднімався, аж поки їх не залишилося тільки четверо. Вони відступили, утворивши навколо сивоголового квадрат. В руці одного Армаль помітив голку, яка могла виявитися отруйною. Подібний вид зброї не міг поважати той, хто вважав себе благородною людиною, і Армаль відчув велику ненависть до підступного воїна, чия рука вже піднімалася, щоб кинути своє жало. Армаль знову стрибнув. Нога влучила в шию, котра відразу набула якогось неприроднього положення відносно тіла воїна. В цю мить хлопець сам отримав удар у живіт і впав, утрачаючи свідомість, але встиг побачити, як старий майстер, скориставшися ситуацією, вразив решту ворогів. Потім настала темрява...
– Як тебе звуть? – голос одного з шести вцілілих у битві вивів Армаля зі спогадів.
– Армаль Вілгорф. – просто відповів хлопець.
– Син майстра Лоденкоя?
– Так.
– Ми всі трохи бачили, як ти бився. Тільки майстер Кейт володіє такою технікою. Майстер Кейт вже багато років живе в домі твого батька, тому інших підтверджень, хто ти є, нам не треба.
– У мене ще був лист до Великого патріарха Вана. Я віддав його.
– Я майстер Ван. – вперше заговорив сивоголовий. – Щоб зняти з тебе будь-які підозри, повідомлю для всіх: я прочитав листа, якого передав твій батько.
Армаль підвівся і вклонився патріарху.
– Сідай, не треба церемоній. Те, що добре під час миру, недоречно для війни. – майстер Ван прихилився до стовбура дерева. – Я втратив сили і не зможу вести наше маленьке військо, проте подальший шлях є тільки в одне місце. Будь-що ми повинні дійти до башти О, де мене вилікує її хазяїн Ол і ми порадимося, що робити далі.
– Але хто поведе нас? – почулося запитання.
– Тай, Луд, Гос і Ліо залишаться зі мною. Скоро мене доведеться нести. Підемо ми лісовими стежками. А Воолон й Армаль відшукають північний шлях, який залишився після Шестирічної війни, видаючи себе за мандрівних поетів. Воолон – перший мій учень, тому не боюся за нього. Армаль теж довів, що він вартий багатьох воїнів. Ви дістанетеся до башти О пізніше, і, якщо з нами щось трапиться в дорозі, попросите Ола про допомогу.
– Але я можу повернутися додому. Батько Лоденкой допоможе. – Армаль не розумів, чому вони повинні тікати і ховатися.
– Передусім нас і чекатимуть на дорогах, що ведуть у Лі-Палмо. Ворогів більше, ніж я думав. Вони знають, що тільки з найближчого міста нам можуть допомогти військом. А про силу башти О, яку використали востаннє понад двісті років назад, зараз не згадують. Усім відпочивати.
Серед ночі Армаль прокинувся від того, що йому приснився тривожний сон. Останньою картиною, яку він запам’ятав, було те, що їх тимчасовий табір у лісі оточено, а його друзів узяли в полон. Він єдиний, хто врятувався, бо уві сні переповз за товстий стовбур, так що вороги його не помітили.
“Чому я не бачу полум’я від вогнища?” – подумки запитав себе Армаль.
В цю мить почулися голоси і хлопцеві довелося завмерти на місці. Це не були голоси друзів. Армаль повільно підняв голову, щоб визначити, де він опинився.
Галявину закривав для зору стовбур великого дерева. Проте, визирнувши, Армаль одразу сховався назад: там стояло кілька людей в темному одязі, обличчя яких не можна було роздивитися під широкими капелюхами.
Вороги! Армаль добре пам’ятав першу зустріч з одним з них. Зараз вони стояли над зв’язаними друзями Армаля і щось чекали.
Через деякий час під’їхала підвода, запряжена двома ллортами. На неї перенесли полонених. Коли Армаль нарешті скинув скам’яніння від шоку, галявина вже була порожня.
Хлопець залишився один. Почути від когось пораду - повернутися додому чи піти дорогою, котру вказав майстер Ван - зараз неможливо. Армаль міркував до ранку, а з першими променями сонця вирішив:
“Додому? Звичайно, ні. Коли доля багатьох залежить від того, хто знає, де шукати допомогу, тоді принизливо ховатися за рідними стінами”.
І хлопець вийшов на північний шлях, кам’яна стрічка якого ще не повністю сховалася під зеленим килимом трави.
Під ранок пішов дощ. Небо затягли сірі важкі хмари, які часом пролітали так низько, що здавалося, ніби вони ось-ось розіб’ють шибку і влетять у вікно. Армаль дивився на цей неквапний рух, лежачи на широкому ліжку серед звалених до купи речей, і думав про переваги, які він матиме, потрапивши у табір.
“Звичайно, батько Лоденкой прагне бачити в моїй особі справжнього воїна. Проте чи він подумав, що в мене можуть бути інші бажання. Це з одного боку. А з іншого я й сам відчуваю, що мені треба змужніти. То не проклинатиму долю, адже не в кожного хлопця, якому щойно виповнилося чотирнадцять років, може з’явитися шанс потрапити у табір військового мистецтва Ней з його патріархом – Великим майстром Ваном. Навіть якщо там буде нецікаво. Все таки мій батько зробив це для мене. Він заслужений воїн, а я тільки можу намагатися бути схожим на нього. О, здається, приїхали за мною!” – Армаль підвівся і в цю мить розчинилися двері.
– Доброго ранку, сину! – на порозі стояв батько Лоденкой. – Бачу, що ти досі не готовий. Це не робить тобі честі.
– Тату, я за хвильку буду біля карети.
– Ну що ж, мій годинник покаже істиність твоїх слів. – Лоденкой вийшов.
За хвилину речі було зібрано.
Карета швидко рухалася в напрямку до табору. За вікном пролітали місця, що знаходилися поза межами міста Лі-Палмо, де мешкав Армаль і які так любив відвідувати після уроків учителя Кейта. Дорога робила петлі поміж невисоких, укритих очищеною дощем травою, пагорбів. Зліва карету супроводжував тисячолітній ліс. Хоча дощ уже вщух, небо й досі було сірого кольору. Армаль боровся із сонливим станом, але й не зчувся, як заснув...
– Шановний Армалю, вставайте! – хлопець прокинувся від того, що хтось штурхав його за плече. Розплющивши очі, він побачив кучера Штея. Його рік назад узяв до них батько Лоденкой.
– Що? Вже приїхали? – Армаль відчинив дверцята, озирнувся.
Карета зупинилася біля зеленої стіни лісу, яку поступово поглинав вечір.
– Так. Зараз я допоможу вам узяти речі. Далі ви підете один. Правилами табору заборонено супроводжувати новачків. О, мало не забув! – Штей повернувся до карети, узяв якийсь пакунок і простягнув його Армалю: це був тонкий предмет, захищений чохлом. – Ваш батько передав для вас.
Навколо панувала вечірня пора, і спершу хлопець не пізнав, що це. Та коли роздивився, його радості не було меж: батько дав йому одну з сімейних дорогоцінностей – малий меч. З ним Лоденкой, будучи такого ж віку, як зараз Армаль, навчався у школі бойових мистецтв У в учителя Роя. Цей меч побував у неймовірних пригодах. Батько розповідав про них сину, проте хлопчина довгий час був упевнений, що то придумані спеціально для нього (в цілях виховання особистості) казки. Тільки дванадцятирічним, коли Армаль одержав дозвіл входити у Срібну сферу, опанувавши третій ступінь навчання, він на власні очі побачив яскраві картини батьківських перемог над ворогами. У великої родини Вілгорфів, до якого, пишаючися цим, належав й Армаль, їх було немало.
Юнак узяв меч, і груди його враз наповнилися почуттям відваги.
“Напевно, батько Лоденкой промовив над ним кілька магічних слів, щоб я не дуже хвилювався на новому місці”.
– Час іти, – нагадав Армалю Штей.
– Так. Уже йду.
– Поспішайте. Бо вас не пустять на територію, якщо ви не встигнете до сходу другого місяця Океоса. Вночі тут буває небезпечно. – кучер притишив голос. – Дехто хотів би, щоб табору не було взагалі, а внаслідок неспроможності зробити це, вони чинять різну шкоду тим, хто тут навчається.
– Я знаю мистецтво бою! – гордо скинувся Армаль, але, побачивши скептичну посмішку Штея, зрозумів недоречність своєї бравади.
– Ваші вчителі – великі воїни. Не заперечую, що вони вас дечому навчили, проте бойові прийоми весь час удосконалюються, і не тільки благородними людьми. Ви не даремно будете навчатися цілий рік у кращому таборі військового мистецтва. – Кучер поклав долоню на плече Армаля. – Майстер Лоденкой вже в тому поважному віці, що не йому бути захисником родини. Гвардія, на чолі якої він стоїть, через кілька років потребуватиме нового командувача. Крім того, Аена Ленвей теж радітиме з ваших успіхів. Якщо такі будуть, то майстер Лоденкой насмілиться говорити з майстром Веліном, батьком Аени, про ваші подальші з нею стосунки, які можуть мати історичні наслідки для обох великих родин.
– Дякую, Штеє. Передайте батькові про моє щире бажання бути схожим на нього і досягти за ці триста двадцять днів мого навчання якого-небудь звання, достойного одного з Вілгорфів. – Армаль простягнув обидві руки. – Прощай.
Кучер сильно, по-дружньому, потис їх.
– Честь і перемога!.. – промовив Штей першу частину девізу Вілгорфів, розвернувся і пішов до карети.
– Навіки! – Тихо закінчив Армаль і швидко зник в оповитому сутінками лісі.
Стукати довелося довго. Проте ворота табору Ней так і не відчинилися. Піднявши очі, Армаль усе зрозумів: з-за високих дерев на небо виринав Океос.
Нараз Армаль почув за спиною якесь шарудіння. Невловимий рух миттєво перемістив його тіло в бік, протилежний тому, звідки долетів звук, а зір намагався розірвати завісу темряви. На галявину вийшов невідомий. Широкий капелюх не давав змоги роздивитися обличчя, його темний одяг зливався з чорнотою лісу і, здавалося, не мав ніякої форми. Даремно було сподіватися визначити навіть те, чи людина знаходиться під ним, чи ні.
Армалю стало незатишно на душі, він захотів сказати бодай що-небудь і одержати кілька слів у відповідь, але не знав, що саме сказати. Всі слова кудись зникли.
В цю мить погляд хопця вловив стрімкий рух. Рефлекс, вироблений дев’ятьма роками щоденних тренувань, спрацював чітко. Юнак мерщій перехопив руку нападаючого, а затим спробував вивести його з ладу одним з бойових прийомів, які вивчив під пильним наглядом батька і вчителя Кейта. На своє здивування рука, що стриміла в ціль, була м’яко відведена. Миттєво переорієнтувавши позицію, Армаль зробив ще одну спробу подолати незнайомця. На цей раз обраний прийом досяг мети і рука в положенні “сі-джад”, одночасно відбивши другий напад супротивника, вцілила йому під ребра. Нападник поник. Але сталася дивна річ: обриси його тіла почали зіщулюватися.
Хлопець відчув, що його серце готове вискочити з грудей. Він побіг, не розбираючи дороги. Промайнув краєчок освітленого місяцем нічного неба. Галявина. Густі лісові кущі. Неначе звір, якого переслідують мисливці, Армаль пірнув у першу ж схованку.
Через деякий час до хлопця повернулася здатність мислити ясно. Він пригадав особливе дихання спокою і кілька хвилин виконував цю вправу.
“Навчання починається з містичних пригод. Якщо так буде й далі, то мої побоювання, що в таборі нецікаво, треба забути. Та що кажу? Я поки ще не в таборі.”
Армаль подумав про можливість проникнути в табір, не дивлячися на темряву. Чи не сприймуть це як сміливий вчинок новачка? Проте швидко відмовився від цього. Якщо довкола небезпечно, то в таборі обов’язково є нічна варта. Його вб’ють, а вже потім розбиратимуться, хто він такий.
“Доведеться чекати сонця”. – Армаль узяв речовий мішок, щоб дістати два теплих покривала, і тільки зараз зрозумів, що хоча й злякався незнайомця, але не кинув речей на місці бою. Настрій у нього піднявся.
Часом холод ночі будив хлопця, так що доводилося щільніше кутатись. Але Армалю снилися хороші сни.
...Батько Лоденкой за день перед від’їздом сина з дому зробив маленьке свято. Разом з матінкою Лют вони відвідали бій ллортів на арені майстра Елтана, колишнього товариша батька по військовому табору У. Там Армаль помітив Аену. Він підвівся з місця, приклав руки до серця і вклонився. Аена побачила його і простягла обидві руки перед собою долонями вгору, відповідаючи на привітання. Сідаючи на місце, Армаль відчував себе дуже щасливим.
Це була їх десята зустріч – знак удачі. Та й завжди, коли він бачив старшу дочку великої родини Ленвеїв, йому таланило в кожній справі, за яку б він не брався. Подумки Армаль називав її своїм талісманом.
Вони познайомилися давно на одному з торжеств, улаштованих Вілгорфами, куди запросили й Ленвеїв, але відтоді бачитися часто їм не вдавалося: за рік лише дев’ять разів. Ці зустрічі залишилися в пам’яті юнака яскравими картинами. Коли йому було сумно, він повертав у серце радість спогадами про них.
Уві сні Армаль знову вітався з Аеною, віддаючи їй часточку свого серця.
Армаль прокинувся від вранішнього холоду. Він підхопився і, скинувши з себе верхню частину одягу, почав виконувати фізичні вправи, щоб зігрітися. Через тридцять хвилин він закінчив і сів на землю в позиції для медитації.
Сонце з кожною хвилиною все більше й більше дарувало лісові тепло. Кущі – Армалів нічний притулок – виявилися рясно вкриті їстівними ягодами, так що питання сніданку до певної міри було вирішено. Вгамувавши голод, Армаль розвісив одяг, який намочила ранкова роса, на гілках дерев. Але довго чекати не хотілося, і скоро Армаль вдягнувся. Через хвилину ніхто не міг би сказати, що на цій галявині ще недавно хтось побував.
Ось і високий мур табору. На місці нічного бою – жодних слідів. Що ж то було? Проте подумати над цим Армаль не встиг.
Почулися голоси, ворота розчинилися, з табору посунув натовп. Серед юнаків у зеленій формі (Армаль здогадався, що то були учні) йшло кілька чоловіків у коричневому одязі. То були наближені до патріарха. Про внутрішню структуру табору Армаль дізнався від батька Лоденкоя, як і про те, що часто новоприбулому за вказівкою одного з наближених влаштовують іспит поєдинком, щоб дізнатися, якої він удачі.
Армаль стояв серед дерев і, поки його не помітили, спостерігав за рухом табірчан. Але скоро довелося тихенько, ховаючися за товстими стовбурами дерев, пробиратися за колоною.
В кінці йшло двоє.
– Сьогодні будемо вивчати нові вправи. – долетів до Армалевого слуху голос одного з учнів.
– Не всі. – почулось у відповідь. – Ти, наприклад, точно не вивчатимеш, бо ще морочишся з тими, які нам демонстрували на минулому тижні.
– Ти, Мірлане, як і завжди, доки не поснідав, поводишся дуже нечемно. За це тебе лупцюють частіше, ніж інших.
– Не треба теревенити, Радею. Зараз я поставлю тобі синця під око. – за останніми словами послідував звук удару.
Армаль не побачив початку бійки, хоча завжди дуже цікавився саме першим ударом. “Початок бою, – любив повторювати йому вчитель Кейт, – може стати водночас і кінцем. Тому завжди будь уважним в цю мить”. Стараний учень запам’ятав настанову.
Тим часом навколо місця бійки збирався глядач. Лісова стежка, яка стала сценою, не могла вмістити всіх бажаючих. Дехто навіть поліз на дерева. Армаль стояв, боячися поворухнутися, бо біля стовбура, де він ховався, розташувалося кілька учнів, яких інші потроху відтісняли ще далі. Армаль не бачив геть нічого. Він подумки вилаяв себе за розпочату ним гру в схованки і вже вирішив непомітно приєднатися до найближчої групи, коли учні розступилися і майже біля самої Армалевої схованки створилася нова сцена.
Мірлан і Радей, використовуючи довершену техніку бою, яку частково знав і Армаль, намагалися опинитися за спиною супротивника, щоб нанести вирішальний удар у потилицю. Це повинно було вивести з ладу принаймні на десять хвилин. Хоча, за словами Мірлана, Радей і не вивчив деяких прийомів, але він помітно переважав у поєдинку. Радей рухався так, неначе гілка верби під поривами вітру: здавалося, що його ноги залишаються на одному місці, а тіло й руки миттєво змінювали місцезнаходження у просторі, створюючи непробивний захист.
Мірлан то наближався, виконуючи якісь химерні рухи обома руками, то хитромудро віддалявся, але Радей, як і раніше, був обернений до нього обличчям. Аж ось Мірлан відштовхнувся обома ногами від землі і спробував, перевернувшись у повітрі, п’ятою вдарити Радея в голову. Ніби чекаючи цього, Радей перехопив ногу нападника, підстрибнув і зробив ривок. Мірлан полетів геть і вже згрупувався, щоб не дуже забитися об землю, як щось миттєво промайнуло з того місця, куди він падав. Це було так несподівано, що він втратив контроль і боляче забив об землю плече.
Навколо здійнялася метушня. Хтось закричав.
Армаль, врятувавшися від неочікуваного падіння на нього стрибком у гору і в бік, тим самим викрив себе. Тепер він бачив, що його оточує коло з учнів табору, вираз облич яких зовсім не був привітним.
Армаль зайняв позицію для оборони і голосно сказав:
– Я Армаль Вілгорф, і в мене є лист до патріарха – Великого майстра Вана.
Проте ніхто не зупинився, а один з учнів, який був найближче до Армаля, зробив спробу підсічкою повалити його на землю. Проте Армаль легко уникнув можливих наслідків цього прийому.
...Незадовго перед початком освоєння третього ступеня навчання майстер Кейт після одного з тренувань сказав: “Ти, Армалю, повинен знати більше, ніж я вимагаю від інших. Адже тобі доведеться прийняти командування над гвардією. Ти повинен бути досконалішим за будь-кого з воїнів”. Після цього майстер почав розширювати Армалеві знання прийомів бою. Хлопець дізнався про такі секрети, про які не міг би дізнатися більше ніде, бо прийоми розробив сам майстер Кейт, а він був відомий у Лі-Палмо як один з небагатьох, хто протягом двадцяти років не зазнав жодної поразки в поєдинках.
Після першої спроби нападу на себе Армаль відчув хвилювання, проте швидко позбувся цього стану, зробивши дихальну вправу. Він витратив три секунди, адже увагу не можна було розсіювати: учні школи вже опинилися майже на критичній лінії навколо нього – на межі умовної території, на якій Армаль міг вправно оборонятися. Один з учнів підстрибнув угору, одночасно виконуючи удар ногою і рукою в бік Армаля. Та удар залишився без цілі. Армаль у цю ж мить підстрибнув сам, перелетівши над кількома головами учнів, і опинився біля дерева. Повернувшися до стовбура спиною, він тепер мав непоганий захист. Але, зайнявши нову позицію, Армаль побачив, що більше ніхто до нього не підступає.
Крізь натовп просувалося кілька людей у коричневому. Всі пропускали їх. Коли вони підійшли, Армаль зрозумів, що є нагода повторити наближеним сказане учням:
– Я Армаль Вілгорф. У мене є лист до патріарха – Великого майстра Вана.
Один з наближених мовчки простягнув руку. Не забуваючи правила хорошого тону, Армаль опустився на праве коліно і простягнув пакунок. Наближений подивився на печатку, а потім зробив якийсь знак. Усі стали шикуватися в колону. Це зробили швидко і скоро колона почала рухатися стежкою вперед. Армаль почув:
– Підеш зі мною.
* * *
З-за обрію вставало блідо-жовте сонце, на тілі якого тягнулися подряпини хмар. У цьому непевному світлі, неквапно рухаючися по сіро-зеленому килиму трави, Лоденкой виконував комплекс фізичних вправ, але в цій неквапності струменіла надзвичайна концентрація сил тридцять четвертого патріарха великої родини Вілгорфів, Другого з Одинадцяти магістрів Пірамідальної башти правління, відомого діяча країни Вейнелія.
За годинeу вправи було завершено. Лоденкой накинув на себе фіолетовий плащ і пішов у напрямку до палацу. Довгий коридор, утворений густими кущами, привів його до високих дверей. Там на нього чекала його дружина Лют.
– Ти сьогодні ще повинен зустрітися з Елайном, любий.
Ніби намагаючися зняти післятренувальну втому, Лют доторкнулася до обличчя Лоденкоя, коли він зупинився напроти неї.
– Так, я не забув. Перший магістр ніколи не приходить без важливої на те причини. – Лоденкой обійняв дружину за плечі. – Але візит відбудеться через годину, тому зараз пропоную прогулянку в аранжереї. Тільки обіллюся водою, згода?
– Добре. Чекатиму на тебе тут.
“Він завжди уважний, мій любий, – думала Лют, залишившися чекати. – Не забуває про те, що мені подобається гуляти удвох із ним так само, як після війни, коли на честь нашого весілля зробили цю аранжерею”.
Їхній союз став можливим після Шестирічної війни. Її вели Вілгорфи і Одейни, з родини яких була Лют, проти спільного ворога – Тоарків. Колись Тоарки претендували на п’ять з одинадцяти місць в Пірамідальній башті правління. Це дозволялося законом Вейнелії як нагорода за заслуги великої історичної для країни ваги. Дійсно, Тоарки розбили войовничих кочівників десять років назад, але після того Мейгон, старійший родини Тоарків, поставив умовою нагороди повну владу в Башті, а, значить, і в усій Вейнелії. Це порушувало закон, тому п’ять місць було розподілено між меншими родинами – учасниками війни з кочівниками. Ображені Тоарки почали війну проти всіх і програли її через шість років завдяки спільним зусиллям Вілгорфів і Одейнів. Після цього старші діти обох великих родин за традицією взяли шлюб, який був на диво гармонійним. Це міг підтвердити якщо не в усій Вейнелії, то в усьому Лі-Палмо кожний.
За десять хвилин Лоденкой повернувся.
– Я не забарився? – промовив він і, взявши дружину за руку, повернувся, щоб іти в аранжерею.
– Зачекай, – зупинила його Лют. – Я не хочу ні про що думати й турбуватися, коли потраплю в аранжерею. Розкажи мені про Армаля. Вже тиждень минув, а від нього й досі немає жодної звістки. Що ти про це думаєш?
– Думаю, що не треба турбуватися. Йому потрібен час для адаптації на новому місці, а вже потім він обов’язково нагадає про себе.
– Добре, якщо так. Ти розумієш, це материнське серце.
– Розумію.
Не рознімаючи рук, Вілгорфи пішли в аранжерею. Там вони зупинилися біля стрункого дерева, яке удвох посадили після весілля, дивилися на його білозелене листя і розмовляли. Але слів не було. Зараз їх з’єднувало дещо більше, ніж слова: години турбот і відпочинку, смуток і радість, дні і ночі прожитих разом років. Усе це вони висловлювали один одному подумки, передаючи найтонші барви почуттів, найменші відтінки смислу, зрозумілому серцю рідної людини.
– Вже час приймати гостя, – неохоче нагадала Лют.
– Так, він уже розмовляє з охороною. Піду. Намагатимуся швидче владнати всі справи і повернутися до тебе.
Лют провела чоловіка поглядом до дверей і пішла в палац.
Нічну тишу розірвав короткий крик. Лют здалося, що за вікном на мить спалахнуло полум’я. І згасло, залишивши якийсь незрозумілий опік у серці. Дрімотний стан умить розвіявся.
– Та це ж Лоденкой! Господи! Що сталося?! – накинувши якусь одежину, Лют побігла на вулицю.
На вулиці біля центрального входу до палацу жінка побачила якийсь пронизаний блідими лініями блискавок туман. Вражена побаченим, вона зупинилась, а коли зрозуміла те, що відбувається, ноги відмовилися слухатися. Такий туман з’являвся тоді, коли хтось, віддаючи безліч психічної сили, без необхідної підготовки входив у ментальний зв’язок зі Срібною сферою, втрачаючи кілька років свого життя.
В тому тумані Лют пізнала Лоденкоя.
“Чому?” – вдарила в голову думка.
В цей час туман навколо Лоденкоя зник. Він з’явився перед очима наляканої Лют, падаючи на землю. Вона не встигла нічого зробити (ноги ще не діяли), тільки змогла підповзти до нього.
– Любий, – прошепотіла Лют. – Що сталося?
З темряви, яка ковтала після перебування у Сфері, Лоденкой, почувши голос дружини, відповів:
– Армаль разом із патріархом і кількома наближеними зникли, решту або вбито, або взято у полон. Ось що передав Елайн. Син живий. Срібна сфера допомогла це встановити.
Лют перевела подих, але її свідомість не витримала напруги, розчиняючися в темряві, болючішій за ту, з якої поволі виповзала свідомість Лоденкоя – в уболіванні за свого єдиного сина.
* * *
Армаль знаходився в оточенні друзів, які пліч-о-пліч із ним відбивали смертельні атаки ворогів. Коли це було? Годину тому? Чи в іншому житті?
...Їх було багато. Вони виринали звідусіль і відразу нападали. Охоронці билися з ними і не думали про життя, обмінюючи своє на п’ять-шість ворожих. Але ворогів було більше. Армаль відчував це маленьким клаптиком свідомості, бо під час бою інакше не міг. Якщо б він п о д у м а в, то концентрація сил, спрямованих на поєдинок, вмить розсіялася б і його було б убито. За кожну секунду Армаль встигав уникати мечей, списів, стріл, палиць і при цьому виводити з ладу невідомих нападників. У якийсь момент часу хлопець почав утомлюватися і перейшов у наступ. Така зміна тактики дозволила подолати ще кількох ворогів і розчистити шлях для відступу, яким Армаль спішно скористався. Краєм ока він побачив місце, куди можна було стрибати, щоб спробувати втекти з поля нерівного бою. Відштовхнувшися з усієї сили від землі ногами, Армаль перелетів кілька метрів і опинився на даху невисокої споруди. Це був дах бараку для охоронців головних воріт. Але бій тривав і тут. Враз Армаль побачив сивоголову постать, яку атакувало близько десяти воїнів. Кожні п’ять-шість секунд один із ворогів падав і вже не піднімався, аж поки їх не залишилося тільки четверо. Вони відступили, утворивши навколо сивоголового квадрат. В руці одного Армаль помітив голку, яка могла виявитися отруйною. Подібний вид зброї не міг поважати той, хто вважав себе благородною людиною, і Армаль відчув велику ненависть до підступного воїна, чия рука вже піднімалася, щоб кинути своє жало. Армаль знову стрибнув. Нога влучила в шию, котра відразу набула якогось неприроднього положення відносно тіла воїна. В цю мить хлопець сам отримав удар у живіт і впав, утрачаючи свідомість, але встиг побачити, як старий майстер, скориставшися ситуацією, вразив решту ворогів. Потім настала темрява...
– Як тебе звуть? – голос одного з шести вцілілих у битві вивів Армаля зі спогадів.
– Армаль Вілгорф. – просто відповів хлопець.
– Син майстра Лоденкоя?
– Так.
– Ми всі трохи бачили, як ти бився. Тільки майстер Кейт володіє такою технікою. Майстер Кейт вже багато років живе в домі твого батька, тому інших підтверджень, хто ти є, нам не треба.
– У мене ще був лист до Великого патріарха Вана. Я віддав його.
– Я майстер Ван. – вперше заговорив сивоголовий. – Щоб зняти з тебе будь-які підозри, повідомлю для всіх: я прочитав листа, якого передав твій батько.
Армаль підвівся і вклонився патріарху.
– Сідай, не треба церемоній. Те, що добре під час миру, недоречно для війни. – майстер Ван прихилився до стовбура дерева. – Я втратив сили і не зможу вести наше маленьке військо, проте подальший шлях є тільки в одне місце. Будь-що ми повинні дійти до башти О, де мене вилікує її хазяїн Ол і ми порадимося, що робити далі.
– Але хто поведе нас? – почулося запитання.
– Тай, Луд, Гос і Ліо залишаться зі мною. Скоро мене доведеться нести. Підемо ми лісовими стежками. А Воолон й Армаль відшукають північний шлях, який залишився після Шестирічної війни, видаючи себе за мандрівних поетів. Воолон – перший мій учень, тому не боюся за нього. Армаль теж довів, що він вартий багатьох воїнів. Ви дістанетеся до башти О пізніше, і, якщо з нами щось трапиться в дорозі, попросите Ола про допомогу.
– Але я можу повернутися додому. Батько Лоденкой допоможе. – Армаль не розумів, чому вони повинні тікати і ховатися.
– Передусім нас і чекатимуть на дорогах, що ведуть у Лі-Палмо. Ворогів більше, ніж я думав. Вони знають, що тільки з найближчого міста нам можуть допомогти військом. А про силу башти О, яку використали востаннє понад двісті років назад, зараз не згадують. Усім відпочивати.
Серед ночі Армаль прокинувся від того, що йому приснився тривожний сон. Останньою картиною, яку він запам’ятав, було те, що їх тимчасовий табір у лісі оточено, а його друзів узяли в полон. Він єдиний, хто врятувався, бо уві сні переповз за товстий стовбур, так що вороги його не помітили.
“Чому я не бачу полум’я від вогнища?” – подумки запитав себе Армаль.
В цю мить почулися голоси і хлопцеві довелося завмерти на місці. Це не були голоси друзів. Армаль повільно підняв голову, щоб визначити, де він опинився.
Галявину закривав для зору стовбур великого дерева. Проте, визирнувши, Армаль одразу сховався назад: там стояло кілька людей в темному одязі, обличчя яких не можна було роздивитися під широкими капелюхами.
Вороги! Армаль добре пам’ятав першу зустріч з одним з них. Зараз вони стояли над зв’язаними друзями Армаля і щось чекали.
Через деякий час під’їхала підвода, запряжена двома ллортами. На неї перенесли полонених. Коли Армаль нарешті скинув скам’яніння від шоку, галявина вже була порожня.
Хлопець залишився один. Почути від когось пораду - повернутися додому чи піти дорогою, котру вказав майстер Ван - зараз неможливо. Армаль міркував до ранку, а з першими променями сонця вирішив:
“Додому? Звичайно, ні. Коли доля багатьох залежить від того, хто знає, де шукати допомогу, тоді принизливо ховатися за рідними стінами”.
І хлопець вийшов на північний шлях, кам’яна стрічка якого ще не повністю сховалася під зеленим килимом трави.
Прикреплено:
- hunggar_1.jpg (90.01 Kb, .jpg) · удалить
